Тема: Маніпулятивний вплив медіа. Критичне сприйняття та протидія маніпуляціям мас-медіа. Інтернет.
План
1.Маніпулятивний вплив медіа
2.Критичне сприйняття та протидія маніпуляціям мас-медіа
3.Інтернет
1.Маніпулятивний вплив медіа
Маніпуляції в медіапросторі
1.Маніпулятивний вплив медіа
Маніпуляції в медіапросторі
Друга половина XX — початок XXI ст. надзвичайно багаті на приклади психологічних операцій із маніпулювання свідомістю людей. Існують різні рівні впливу мас-медіа на формування громадської думки. Найлегше впливати на людей, які раніше визначеної думки з певного питання не мали. Проте мас-медіа можуть також посилити й закріпити переконання, які вже існують в індивіда або їх групи, або послабити їх і навіть змінити на протилежні.
Маючи таку владу, мас-медіа не завжди дотримуються етичних правил та правил поширення інформації, а навпаки, маніпулюють нею.
Це здійснюється для того, щоб нав’язати як окремому індивіду, так і соціальним групам або цілому суспільству певну думку, ставлення до будь-чого, стереотипи, міфи тощо.
Маніпулювання — це такий спосіб застосування влади, за якого здійснюється вплив на поведінку людей без пояснення того, чого від них очікують.
Мета таких маніпуляцій може бути різною. У недемократичних суспільствах це може бути виконання вказівок державної влади — пропаганда. В інших випадках ідеться про виконання (за плату) замовлень політичних сил або підприємств. Найбільш поширеним способом маніпуляцій є маніпулювання інформацією. Це може виражатися в розміщенні прихованої реклами, а іноді — у поширенні неправдивої інформації, переважно такої, яка зображає політичних противників та конкурентів у негативному світлі. Таку неправдиву інформацію ще називають фейковою (від англ. fake — несправжній).
Словом фейк називають те, чого не існує насправді. Воно прийшло до нас з англійської мови і перекладається як обман, фальсифікація. Найчастіше це слово використовують, коли йдеться про щось несправжнє, підроблене.
Підбір навіть правдивої інформації теж може бути маніпулятивним. Те, якій інформації приділяють більше уваги, а яку ігнорують, може багато сказати про мету діяльності мас-медіа. Найчастіше це набуває вигляду відволікання уваги, коли суспільно важливу інформацію мас-медіа ігнорують, наприклад, на замовлення правлячих еліт країни, а натомість пропонують аудиторії велику кількість неважливих повідомлень.
Маніпулювання — спосіб психологічного впливу, націлений на зміну напрямку активності інших людей, здійснюваний настільки майстерно, що залишається непоміченим ними.
НАЙБІЛЬШ ПОШИРЕНІ СПОСОБИ МАНІПУЛЯЦІЙ
| Спосіб маніпуляції | Зміст |
|---|---|
| Дозування інформації | Повідомляється тільки частина відомостей, а решта ретельно приховується. Це призводить до того, що картина реальності спотворюється в той чи інший бік або взагалі стає незрозумілою |
| Велика брехня | Улюблений прийом міністра пропаганди нацистської Німеччини Й. Геббельса. Він стверджував, що чим нахабніша й неправдоподібніша брехня, тим швидше в неї повірять, головне — подавати її максимально серйозно |
| Поєднання правди і брехні | Істинні факти змішуються з припущеннями, гіпотезами та чутками. У результаті стає неможливим відрізнити правду від вигадки |
| Затягування часу | Цей спосіб зводиться до того, щоб під різними приводами відтягувати оприлюднення справді важливих відомостей до того моменту, коли буде вже пізно щось змінити |
| Поворотний удар | Вигадану (звичайно, вигідну для себе) версію тих чи інших подій через підставних осіб поширюють в органах ЗМІ, нейтральних щодо обох сторін конфлікту. Преса противника зазвичай повторює цю версію, оскільки вона вважається більш «об’єктивною», ніж думки прямих учасників конфлікту |
| Своєчасна брехня | Повідомлення абсолютно брехливої, але надзвичайно очікуваної в певний момент («гарячої») інформації. Чим більше зміст повідомлення відповідає настроям об’єкта, тим ефективніший його результат. Потім обман розкривається, але за цей час гострота ситуації спадає або певний процес набуває незворотного характеру |
Маніпулювати можна й емоціями. Будь-яку інформацію можна подати так, щоб вона викликала в людини сильні емоції та певне ставлення до предмета повідомлення. Важливе місце у створенні емоційного впливу відіграє мова. Наприклад, під час висвітлення військових конфліктів мас-медіа використовують такі терміни, які б демонстрували миролюбність своєї країни, вимушеність її дій. Так, у 1960-х рр. під час війни у В’єтнамі в США, які були стороною цього конфлікту, було складено цілі словники для позначення дій, що справляли на читача потрібне враження. Воєнні дії у В’єтнамі в медіа називали «програмою умиротворення», а бомбардування Північного В’єтнаму — «захисною реакцією».
Як розпізнати маніпуляції
Маніпуляції в мас-медіа можуть бути досить різноманітними. Проте ці маніпулятивні медіатексти зазвичай мають певні ознаки, знання яких дозволить не стати жертвою маніпуляції.
Коли існує багато альтернативних джерел інформації, розпізнати мовні маніпуляції неважко. Проблема в тому, що споживачі переважно користуються інформацією лише з одного-двох джерел і не порівнюють сутність повідомлень, потрапляючи таким чином під вплив маніпуляторів.
Варто пам’ятати, що головним правилом професійної журналістики є неупередженість, тому матеріали, які порушують це правило, є маніпулятивними.
Матеріал може мати недостовірний характер, якщо автор:
1) посилається в публікації на нерейтингові джерела за наявності рейтингових із порушеної теми;
2) використовує сумнівні факти або документи, отримані неофіційним шляхом;
3) зосереджує увагу лише на тих повідомленнях, які підтверджують його припущення;
4) приховує від користувачів частину інформації;
5) перебільшує або зменшує значення частини інформації.
Наявність однієї з указаних тенденцій може бути результатом того, що автор або сам не володіє всією інформацією, або виконує певне замовлення.
«Мова ворожнечі»
«Мовою ворожнечі» часто називають використання та апелювання до негативних емоцій аудиторії в медіатексті, проте насправді це поняття використовують в іншому значенні. Воно походить від англійського «hate speech», що дослівно перекладають як «промова ненависті». Поняття «мова ворожнечі» позначає систематичне публічне вираження несприйняття певної особи чи групи осіб за будь-якою ознакою. З одного боку, демократичність передбачає свободу слова, можливість кожного висловлювати свою думку. Проте ця свобода не може принижувати гідність інших людей. Тому «мова ворожнечі» є формою дискримінації та порушення прав людини.
Комітет міністрів Ради Європи визначає «мову ворожнечі» як усі форми самовираження, що включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму та інших видів ненависті на основі несприйняття, у тому числі: нетерпимість висловів у формах радикального націоналізму, етноцентризму, дискримінації та ворожості стосовно національних меншин, мігрантів тощо. Застосування терміна «мова ворожнечі» найчастіше відбувається у сфері правосуддя стосовно порушення прав і свобод людини. При цьому його осмислення поглиблюється. Так, у 2010 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Дискримінація на основі сексуальної орієнтації та тендерної ідентичності», якою засудила використання «мови ворожнечі» стосовно представників ЛГБТ-спільнот. Цим терміном із 1990-х рр. у Європі називають лесбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерів.
Мас-медіа можуть використовувати свій вплив на соціум із корисливою метою. Одним із найпоширеніших способів такої діяльності є спотворення інформації та маніпулювання нею, формами її донесення до аудиторії задля формування потрібної суспільної думки. Найпоширенішими ознаками маніпулятивного медіатексту є відсутність джерел інформації, надмірна емоційність такого тексту.
2. Критичне сприйняття та протидія маніпуляціям мас-медіа
Перевірка достовірності інформації в мас-медіа
Українське законодавство передбачає захист права своїх громадян на отримання достовірної інформації. Так, у статті 302 Цивільного кодексу України зазначено: «Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію». Однак при цьому особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Проте закон не пропонує механізмів її перевірки. Тому кожен споживач інформації має самостійно подбати про те, щоб не стати жертвою маніпуляцій у мас-медіа.
Головним правилом уникнення маніпуляцій у мас-медіа є застосування споживачем інформації правил логіки та здорового глузду. Перше із цих правил стверджує, що за найменшого сумніву в достовірності інформації її потрібно перевіряти в інших джерелах. Важливим правилом перевірки будь-якої інформації є те, що її мають підтвердити два незалежні джерела, щоб вона вважалася достовірною. Достовірною називають правдиві та максимально повні дані про події, явища, людей.
Формальною ознакою достовірності є наявність у тексті посилання на першоджерело інформації. Якщо воно відсутнє, особливо у випадку наведення статистики, даних соціологічних досліджень, висновків або оцінок офіційних осіб тощо, матеріал не заслуговує на довіру.
Проте й наявність посилань не гарантує достовірності. Тому під час перевірки джерел інформації необхідно враховувати їхній характер. Наприклад, які суспільно-політичні погляди має той чи інший автор, хто є власником того чи іншого медіаресурсу (телеканалу, сайта). Якщо йдеться про Інтернет, то найкраще знайти першоджерело інформації — той інтернет-ресурс або користувача соціальної мережі, який першим його поширив.
У випадку, коли першоджерело є загальновідомим та авторитетним, його статус гарантує достовірність інформації. Відомі ресурси не ризикуватимуть своїм статусом заради сумнівних сенсацій. Разом із тим навіть вони не застраховані від випадкових помилок. Наявність у матеріалі посилань на офіційні електронні ресурси органів державної влади, провідних інформаційних агентств, наукових академічних структур може бути свідченням достовірності інформації.
Якщо те, як автори медіатексту пояснюють офіційний документ або твердження з іншого джерела, викликає сумнів, або посилання на такий документ здається недоречним, у першоджерелі, що його наводить, необхідно знайти таку інформацію:
• де й ким він був створений;
• чи є він чинним;
• чи є він відкритим, і якщо ні, то яким чином і з якою метою його оприлюднили.
Поставивши такі питання до першоджерела, можна дізнатися більше про тему, якої воно стосується, і зрозуміти, чи є воно достовірним.
Факт і судження
Під час визначення достовірності інформації важливо відрізняти факт від судження автора про нього. Факт — це реальна подія, що відбулася, яку можна прив’язати до конкретного часу або місця; явище або існуючий стан речей. Тому якщо текстовий уривок, речення містять числові дані, говорять про подію, яка вже відбулася, то такий уривок описує факт.
Судження виражають думку людини про факт. Вони можуть бути і позитивними, і негативними, а також існувати у формі прогнозів і припущень, порівнянь та оцінок. Тому часто висловлення автором думки стосовно фактів ще називають оцінними судженнями. Ознаками оцінних суджень є:
• наявність у реченні вступних слів (звичайно, без сумніву, очевидно, напевно, можливо, ймовірно, здасться, перш за все, крім того, навпаки, з іншого боку);
• автор висловлює думки про майбутнє, наприклад про можливі наслідки події, що вже відбулася;
• думку автора підкреслюють слова чи фрази: мені здається, я вважаю, на мій погляд тощо.
Інформаційний текст має містити достовірну фактичну інформацію, після якої автор може висловити свої судження щодо неї. Проте при цьому автор має бути стриманим у висловленні своєї позиції, щоб у спробах довести свою думку не перетворитися на маніпулятора.
Авторство медіатексту
Автори медіатекстів
— люди добре соціалізовані, оскільки медіатексти завжди розраховані на широку аудиторію. Проте вони можуть по-різному представляти себе в тексті — або перетворювати його на висловлення власної позиції, використовуючи приклади із власного життя, закликати публіку до осмислення певної проблеми, або ж, навпаки, відмежовувати себе від тексту, намагаючись лише подавати інформацію, а аудиторія має сама вирішувати, що з нею робити.Незалежно від стилю, який використовує автор, він завжди, як це називають дослідники, «незримо присутній у тексті». На творення будь-якого тексту впливають погляди автора на світ, його мова, освіта, культурне середовище, те, як він розуміє свою аудиторію, завдання, які він перед собою ставить, створюючи конкретний текст. Це виявляється в тому, на які теми автор пише, до якої аудиторії звертається, як висловлює свою позицію, навіть якими словами користується. Наприклад, чи він вживає спеціальну термінологію; чи пояснює «народною» мовою, як позиціонує себе: чи як «один із нас», чи як «ментор» — той, хто розповідає аудиторії, «як правильно», чи намагається бути «суддею», відверто не демонструючи свої симпатії або антипатії. Загалом жоден текст ніколи не буває повністю знеособленим і вільним від впливу «людського чинника».
Таким чином, завданням автора є створити такий медіатекст, де будуть збалансовано подані факти та судження про них, власна думка автора буде чітко відмежована від фактів. Такий текст, з одного боку, дасть читачам можливість зорієнтуватися в проблемі, ознайомитися з фактами, позиціями щодо неї, але при цьому не потрапити під цілковитий вплив однієї точки зору.
Тому ознаками якісного збалансованого інформаційного медіатексту є:
• баланс думок;
• відокремлення фактів від висновків та оцінок;
• достовірність інформації;
• повнота (вичерпність) інформації.
Для того щоб отримати якісну інформацію з медіатекстів, необхідно керуватися здоровим глуздом та логікою, а також пам'ятати кілька нескладних правил.
По-перше, необхідно вміти відмежовувати факти від думки автора про них. По-друге, слід за найменшого сумніву перевіряти достовірність джерел інформації.
3. Інтернет
Інтернет
Серед усіх видів мас-медіа Інтернет набуває дедалі більшого значення в першу чергу завдяки тому, що в ньому сформувалися умови для постійних двосторонніх зв’язків, які дозволяють не лише отримувати інформацію, але й висловлювати своє ставлення до неї. Завдяки Інтернету ми маємо доступ до єдиного інформаційного простору з найвіддаленіших куточків планети.
На думку більшості дослідників, сучасні інтернет- та соціальні мережі сприяють розвитку творчої енергії індивідів, ліквідують суспільну ієрархію, ефективно підтримують демократію, сприяють цілеспрямованому зростанню впливу людей, що раніше були лише пасивними споживачами інформації, і створенню нових форм зворотного зв’язку в мас-медіа.
Важливою перевагою Інтернету над іншими видами мас-медіа стало те, що інформація поширюється майже миттєво, незважаючи на державні кордони. Це позбавляє органи влади можливості цензури або обмеження інформації.
Вільне поширення інформації Інтернетом робить неможливим здійснення державою контролю над соціумом, що демонструє його несумісність з антидемократичним політичним режимом. Не випадково в Північній Кореї з 2001 р. заборонено користування Інтернетом.
Це має як переваги, так і недоліки. Досить часто користувач не може бути впевнений у якості або достовірності запропонованої йому інформації. Недостовірні джерела інтернет-інформації важко розпізнати одразу, що може спричинити чимало проблем для осіб, не причетних до подій, про які йдеться.
Іншою проблемою розвитку сучасних мас-медіа є те, що основні інформаційні процеси у світі контролюють фактично декілька інтернаціональних центрів. Так, 90% інформаційного продукту сьогодні виробляють 13 країн. Слабкість інформаційної індустрії інших держав, до яких, на жаль, належить і Україна, перетворює їх на своєрідну периферійну зону, залежну від отриманого з-за кордону інформаційного продукту. Небезпека цього полягає в тому, що цей продукт може суперечити національним інтересам держави, яка його отримує. Подолати цю суперечність допомагають альтернативні інформаційні продукти, що дає змогу споживачеві здійснювати вільний вибір і сприяє розвитку демократії.
Кібер — префікс, що утворює слова зі значенням «пов'язаний із комп'ютерними мережами, Інтернетом».
Безпека та приватність в Інтернеті. Кіберзлочинність
Сучасне суспільство дуже залежить від належного функціонування Інтернету. Це викликає багато питань щодо того, якою має бути ця взаємодія. Наприклад, чимало, якщо не більшість соціальних зв’язків сучасна людина встановлює через Інтернет, що, у свою чергу, породжує проблему приватності в мережі. Інтернет-сайти та служби, соціальні мережі збирають величезну кількість інформації про користувачів: що є предметом пошуку в пошукових системах, які інтернет-сторінки відвідують, які здійснюють покупки, де бувають, що вони вподобали в соціальних мережах, їхні соціальні контакти. Зібрані відомості використовують не лише з метою покращення роботи сайтів, але й для підготовки рекламних оголошень, які нібито мають якнайточніше відповідати запитам потенційного покупця. Також ці відомості потрібні для збирання статистичних даних, що дають змогу ефективно створювати медіапродукт, який відповідатиме очікуванням аудиторії.
Проте ці дані можна використовувати з метою маніпуляції суспільною свідомістю.
Добре вивчивши аудиторію, спеціалісти одну й ту саму думку подають у різний спосіб, щоб донести її до різних соціальних груп.
Іншою загрозою приватності є безпека комунікації. Завжди є ризик того, що листування — особисте чи пов’язане з роботою, навчанням — може потрапити до вільного доступу як через умисні дії, так і через недбалість та необережність.
Значною проблемою є питання авторського права в Інтернеті. Часто можна спостерігати, як будь-який новий медіапродукт поширюють мережею без зазначення авторства, причому на певному етапі на цьому й заробляють, у той час як автор продукту не отримує винагороди за свою інтелектуальну працю.
Поряд із тим чимало людей, позиціонуючи себе в Інтернеті, створюють так званий віртуальний образ, який досить часто не відповідає дійсності. Ці люди намагаються перенести свій інтернет-образ до реального життя. Невдалість таких спроб поряд із неузгодженістю між реальним та віртуальним життям може стати причиною психологічного дискомфорту.
Людина здатна самостійно уникнути багатьох загроз своїй приватності в Інтернеті. Перш за все, не варто свідомо розміщувати в мережі ту інформацію, яка може бути використана зі шкодою для користувача. По-друге, соціальні мережі пропонують широке поле для налаштувань конфіденційності та регулювання того, яку інформацію робити відкритою для загалу, а яку — ні. По-третє, загальна обачність, дотримання тих самих правил спілкування та взаємодії з інформацією, що і в реальному житті, а також уважність до конкретних порад з інтернет-безпеки дозволять уникнути певної кількості загроз.
Велику групу небезпек в Інтернеті об’єднує поняття кіберзлочинності. Так називаються ті злочини, що здійснюються у сфері інформаційних технологій. Це передусім поширення шкідливого програмного забезпечення (вірусів), злом паролів, крадіжки номерів банківських карт та інших банківських реквізитів, фішинг (виманювання в користувачів мережі персональних даних, у тому числі банківської інформації). Кіберзлочинністю є й поширення через Інтернет протиправної інформації (наклепу, матеріалів порнографічного характеру, матеріалів, що розпалюють міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу тощо), порушення авторських прав шляхом незаконного поширення інтелектуальної власності в Інтернеті (піратство), а також неправомірне, шкідливе втручання в роботу різних комп’ютеризованих систем. Також до кіберзлочинності відносять кібертероризм — використання комп’ютерних мереж для планування й підготовки терористичних актів та інших діянь, що загрожують суспільній безпеці. За здійснення цих злочинів українським законодавством, як і законодавствами інших країн, передбачена кримінальна відповідальність. У Національній поліції України діє Департамент кіберполіції, завданням якого є боротьба з кіберзлочинністю.
За словами правників, характерними рисами кіберзлочинів є те, що визначити сам факт їх здійснення не завжди можливо. Це робить кіберзлочини особливо небезпечними. Часто їх наслідки пояснюються недбалістю або неуважністю користувачів; транснаціональністю — для кіберзлодіїв не існує державних кордонів; нерозвиненістю законодавства та відсутністю у правоохоронців багатьох країн належного матеріально-технічного забезпечення.
Правоохоронні органи з протидії кіберзлочинності пропонують кілька базових кроків, виконання яких дозволить значно зменшити рівень кіберзагрози:
• не звертати уваги на дзвінки й текстові повідомлення про виграші з незнайомих номерів, ніколи не передзвонювати на них, не відправляти повідомлення;
• не розміщувати надто детальну або таку, що можна використати як компрометуючу, інформацію про себе та своїх близьких;
• нікому не повідомляти реквізити своєї банківської карти, з усіма питаннями звертатися безпосередньо до відділення банку;
• встановити надійний антивірус і регулярно проводити повну перевірку системи;
• купувати тільки ліцензійне програмне забезпечення.
Як зробити користування Інтернетом безпечним для себе:
1. Вибираючи соціальну мережу для спілкування, уважно ознайомтеся з її політикою конфіденційності. Пам’ятайте, що соцмережі збирають про своїх користувачів дані, які можуть бути використані, наприклад, для таргетованої реклами.
2. Обмежуйтеся кількома соціальними мережами, насамперед тими, які не заборонені в Україні та які гарантують вам безпеку. Маючи менше акаунтів, вам легше буде контролювати інформацію і власні дані. У разі вибору кількох соцмереж, логіни на кожен акаунт мають бути різними, а паролі — складними й не містити персональних даних.
3. Заповнюючи профіль у мережі, обов’язково прочитайте відповідну інструкцію. При цьому особливу увагу звертайте на налаштування приватності, зокрема щодо доступу до вашої інформації.
4. Спілкуючись (публікуючись) у мережі, уникайте конкретики щодо ваших особистих даних, використовуйте загальні формулювання.
5. Будьте обережні з розміщенням фотографій, адже вони можуть видавати ваші дані.
6. Розвивайте в собі здоровий скептицизм щодо інформації в соцмережах, не піддавайтеся на провокації неадекватних користувачів. Не втрачайте пильності.
Дотримуйтеся мережевої етики — цінностей, принципів, етичних норм, правил, обов’язків. Будьте відповідальними користувачами й постійно підвищуйте цифрову компетентність. У цьому вам допоможе, приміром, презентація про безпеку в мережі від Google «Комунікація в Інтернеті» (http://www.prointernet.in.ua/).
Права людини та особливості захисту прав дитини в Інтернеті
Інтернет як місце, де людина проводить багато часу, має справу з важливою інформацією, яка впливає на її соціальні зв’язки та психологічний стан. Тому міжнародні правозахисні організації розробили низку актів, спрямованих на захист прав людини в інтернет-середовищі. Так, 6 липня 2012 р. під час проведення 20-ї сесії Комітету з прав людини ООН було прийнято Резолюцію про сприяння та захист прав людини в Інтернеті. У тексті документа зазначалося, що всі права, які належать людям «офлайн», мають бути захищені і в онлайн-режимі. Зокрема, це стосується права на свободу вираження поглядів та право на приватність. Згідно з позицією Комітету, право вільно висловлювати свої думки та погляди має бути захищене без жодних перешкод незалежно від медіаресурсів та технічних засобів.
Також цим документом визначено, що основний принцип захисту приватних даних у сучасних демократичних державах можна звести до «таких двох положень:
1) пріоритетним є право особи розпоряджатися своїми персональними даними; їх використання без дозволу власника тягне відповідальність згідно із законодавством;
2) для будь-кого, хто здійснює користування персональними даними фізичних осіб із їхнього дозволу, встановлено відповідальність у разі умисного розголошування цих даних третім особам (якщо тільки фізична особа не дала дозвіл на таке розголошування)».
Також Рада Європи у 2014 р. оприлюднила Посібник із прав людини для користувачів Інтернету, де йдеться про права людини в мережі й про можливі дії в разі їх порушення.
Захист прав дитини в Інтернеті, з одного боку, відбувається в межах захисту прав людини загалом, але з іншого, діти та підлітки є особливо вразливими до багатьох кіберзагроз. В Україні значним напрямом захисту прав дітей в Інтернеті стало створення переліків додатків, сайтів, ресурсів, які водночас будуть безпечними для дітей, а з іншого — задовольнятимуть їх потреби в пошуку інформації, спілкуванні, навчанні, розвагах. Нині провідні розробники світу пропонують «дитячі» версії своїх додатків, що автоматично фільтрують невідповідний контент (вміст). Крім того, існує кілька рейтингових систем, які аналізують електронну продукцію та встановлюють рекомендовані вікові обмеження, щоб не травмувати дитячу психіку.
Психологи та правники рекомендують дорослим, які виховують дітей, обговорювати теми кіберзлочинності та кібербезпеки, навчати дітей, як уникати основних загроз в Інтернеті й водночас не використовувати Інтернет для поширення злісних пліток, погроз та хуліганських дій, вважають корисним обговорення з дітьми їх інтернет-друзів, інтенет-дозвілля. Крім того, дитина сама має знати та застосовувати правила безпеки в Інтернеті: не спілкуватися з підозрілими людьми, не розголошувати особисті дані (від точної адреси проживання й номеру телефону до інформації про дорослих, їхні посади, рівень заробітку), не реєструватися на підозрілих сайтах та не завантажувати з Інтернету контент, у безпеці якого немає впевненості. У будь-якому випадку безпека дітей в Інтернеті є спільним завданням дорослих та дітей.
Інтернет є важливою частиною функціонування сучасного соціуму. У той самий час значна частина людського спілкування відбувається за його допомогою. Проте Інтернет не є цілковито безпечним місцем. Існують такі загрози, як можливість втрати цифрових даних, здобуття їх сторонніми особами та поширення поза бажанням власника. Тому обачність в Інтернеті не є зайвою.