Тема: Стереотипи та упередження. Дискримінація. Конфлікти.

План

1.Стереотипи, упередження, забобони. Шляхи подолання стереотипів.
2.Основні форми та прояви дискримінації. Засоби захисту від дискримінації.
3.Конфлікти та способи їх подолання.

1.Стереотипи, упередження, забобони. Шляхи подолання стереотипів.

Стереотип — усталена, стандартна часто спрощена, думка про соціальні групи чи про окремих індивідів як представників цих груп. Це судження, у загострено спрощеній та узагальненій формі, з емоційним забарвленням, що приписує визначеному класу деякі властивості, чи, навпаки, відмовляє їм у цих властивостях.
Стереотипи характеризуються емоційною забарвленістю та стійкістю. Їх можна порівняти з таким природним явищем, як айсберг, лише 1/10 якого ми бачимо над поверхнею води. А що там унизу й до чого може призвести зіткнення з ним? Уперше термін «стереотип» саме в цьому значенні використав класик американської журналістики Волтер Ліппман, який 1922 р. опублікував працю «Громадська думка».

За визначенням Ліппмана, громадська думка «чіпляє ярлик» на базі певних характеристик. Стереотипи виникають і закріплюються як результат суджень. У процесі еволюції суспільства стереотипи можуть з’являтися, еволюціонувати або зникати. Люди не формують стереотипи самостійно на базі власного досвіду, а переймають їх від родичів, знайомих, з мас-медіа. Найчастіше формування стереотипів відбувається непомітно, завдяки цьому вони утверджуються як стійкі еталони, що панують над свідомістю людини. Стереотипи завжди сприймаються простіше, ніж реальні речі. Завдяки стереотипам найскладніші явища можна окреслити двома-трьома реченнями. Особливість стереотипів полягає в тому, що вони володіють підсвідомістю і окремої людини, і суспільства загалом. Вони впливають на наші дії, поведінку, судження про різні явища та навіть на хід суспільних подій.

Існують різноманітні класифікації стереотипів. Наприклад, за змістом стереотипи поділяють на професійні, фізіогномічні й етнічні.

Професійні стереотипи — це узагальнені образи типових представників окремих професій. Наприклад, охоронця зазвичай уявляють схожим на героя голлівудської кінострічки — широкоплечим мовчазним красенем з величезними кулаками, який уміє поводитися зі зброєю й володіє карате. Насправді ж охоронцеві зовсім не обов’язково бути саме таким. Головне для нього — відповідально ставитися до своєї роботи, виявляти навкруги себе тих, хто може становити небезпеку, передбачати загрозу й вміти її відвернути. Люди постійно стикаються із професійними стереотипами. Це набуває особливого значення в період, коли молодь обирає професію. Тому юнакам і дівчатам завжди потрібно пам’ятати, що уявлення про професію можуть бути неповними або викривленими, і тому слід вивчати й аналізувати інформацію з різних джерел.

Фізіогномічні стереотипи ґрунтуються на визнанні зв’язку між зовнішністю та рисами характеру людини. Наприклад, вважається, що люди з повними губами доброзичливі, а невеликі очі характеризують урівноважених осіб, вірних своїм ідеалам. Водночас потрібно пам’ятати, що в представників різних народів існують різні стереотипи щодо зовнішності. Так, деякі турецькі прислів’я говорять про дурість людей високого зросту та хитрість низькорослих, а англійці не довіряють рудоволосим.

Етнічні стереотипи фіксують взаємини між етнічними групами, пов’язані з національним характером. Автостереотип етносу змальовує самосвідомість, уявлення етносу про себе. Гетеростереотип — образ іншого етносу.

Негативні стереотипи слід долати, адже такі уявлення погано впливають на розвиток діалогу різних етнічних культур. Часто стереотипи використовують як зброю для пропаганди расизму та ксенофобії. Для прикладу можна навести антисемітську пропаганду в Німеччині у 20—30-х роках ХХ ст., яка призвела до трагедії Голокосту.

Етнічні стереотипи часто використовують політики з власною метою: одні — щоб вносити розбрат між різними народами, інші — щоб створити ґрунт для поєднання культур. Етнічні стереотипи використовують як інструмент в інформаційній війні, політичних змаганнях і чорному піарі.

У шаленому ритмі сучасного життя людям зазвичай бракує часу, щоб розібратися в істинній сутності того чи іншого явища, його емоційній характеристиці, тому люди сприймають його механічно та, не замислюючись, відносять до певної групи чи категорії, тобто стереотипізують його. Стереотипи дають змогу точніше передати суть повідомлення та зберегти час для його сприйняття. Зокрема, для масової комунікації важливо використовувати масові стереотипи, щоб інформацію сприйняла більшість людей.

Найчастіше їх використовують у рекламі. Наприклад, було помічено, що, вибираючи певний продукт, покупець орієнтується не на раціональну інформацію, яка б допомогла його обрати, а на ту, що не суперечитиме вибору, який він зробив раніше, та підтвердить його звичні уявлення й установки.

Стереотипи також поділяють на групові, національні, державні, регіональні, релігійні, расові, соціальні, гендерні, політичні та інші.

Гендерні стереотипи — це внутрішньосоціальні установки щодо місця чоловіка й жінки в суспільстві, їхніх функцій та соціальних завдань. Основний гендерний стереотип — те, що жінка створена тільки для хатніх справ, дітей і церкви, знаходимо, наприклад, у теорії Фрідріха Ніцше. Цей стереотип дуже глибоко увійшов до людську свідомість, тому й нині деякі чоловіки вважають жінку лише матір’ю та господинею в домі, а не особистістю, яка може вирішувати суспільні справи. Підтвердження цього — незначна кількість жінок, які займають високі управлінські, керівні державні посади.

Дехто й досі з упередженням ставиться до виконання чоловіком і жінкою певних ролей, наприклад, коли батько бере відпустку для догляду за дитиною або жінка займається традиційно чоловічим видом спорту. Тому зараз, як ніколи, ми маємо сприяти розвиткові індивідуального мислення, критично ставитися до нав’язаних нам думок і кожну людину оцінювати як окрему особистість з позиції її моральних і професійних характеристик.

Забобони — це помилкові переконання, віра в невідомі надприродні сили, що впливають на майбутні події. Забобони зберігаються як пережитки минулого у свідомості окремих людей. Забобони можуть передаватися з покоління в покоління. Слідом за дорослими діти теж починають вірити в певні явища чи прикмети. Ця віра іноді породжує безпідставні надії, пасивну покору долі, викликає страх перед невідомим. Для звільнення від забобонів треба знаходити правильні пояснення подій і явищ навколишнього світу.

Упередження — це несправедлива, хибна думка, яка з’являється щодо будь-кого або чого-небудь заздалегідь, без ознайомлення, та пов’язане з нею відповідне ставлення; тобто це антипатія, заснована на стереотипах. Люди часто використовують упередження для підтвердження власних суб’єктивних суджень, аби виправдати свою поведінку. Зазвичай людина не усвідомлює власного упередженого ставлення до інших і вважає, що це наслідок об’єктивного досвіду та оцінки конкретних фактів чи вчинків. Так, через упередженість керівник може вважати, що всі його підлеглі — ледачі й некомпетентні, хоча насправді це не так. Боротися з упередженнями можна, лише зосереджуючись на ситуаціях співпраці та взаємодії, орієнтуючися на підвищення статусу.

Рене Декарт зазначав: «Не слід надавати особливої віри тому, що мені прищеплено за посередництвом прикладу та звичаю». Ці слова мають певне пояснення. Суспільство не стоїть на місці, воно перебуває у процесі безперервного розвитку, і тому усталені традиції та звичаї також мають змінюватися відповідно до нового стилю життя суспільства.

Основні форми та прояви дискримінації. Засоби захисту від дискримінації.

Нині ми часто стикаємося з таким явищем, як прояв дискримінації, що здійснюється за певними ознаками, наприклад, стать, мова, релігія, політична позиція чи точка зору, вік, майновий стан чи місце народження та походження. Дискримінація — навмисне обмеження або позбавлення прав певних категорій громадян за їхньою расовою чи національною належністю, політичними або релігійними переконаннями, статтю тощо.

Дискримінація означає позбавлення людини можливості користуватися своїми правами повною мірою. Вона порушує принцип рівності і призводить до приниження гідності окремої особистості або цілої групи людей, позбавляє їх участі в суспільно-громадському житті, обмежує комунікацію. Вона спричиняє страждання, комплекс неповноцінності, постійні внутрішні переживання та дискомфорт дискримінованих.

ФОРМИ ДИСКРИМІНАЦІЇ
правова, закріплена в законах	неофіційна (звичаєва), що вкоренилася в соціальних звичаях і сформована на основі стереотипів	пряма (відкрита), що відбувається без об’єктивних причин, принижує гідність особистості й протиставляє її суспільству	непряма (прихована), коли за певних умов одна група осіб ставиться в несприятливу ситуацію в порівнянні з іншою групою, незалежно від офіційного законодавства держави

Яскравий приклад дискримінації за станом здоров’я — ставлення до людей з інвалідністю. Люди з особливими потребами становлять 10 % населення нашої планети, а в деяких країнах, що розвиваються, ця частина сягає 20 %. Вони становлять найуразливішу меншість у світі. Їм не завжди вдається закінчити школу, дуже часто вони не мають можливості отримати роботу й навіть створити родину, брати повноцінну участь у житті суспільства. Наприклад, відсутність спеціальних умов для пересування містом для людей на візках призводить до того, що вони мусять проводити весь час у межах оселі.

Дискримінація тісно пов’язана з таким явищем, як нетерпимість, що проявляється у відсутності поваги до вчинків і переконань інших людей, якщо вони відрізняються від власної особистісної позиції.

Дискримінація — одна з найпоширеніших форм порушення прав людини. Саме тому міжнародне право з прав людини ґрунтується на принципі повної заборони дискримінації. Це знайшло своє відображення в Загальній декларації прав людини й багатьох інших міжнародних конвенцій та угод, до яких приєдналася й Україна.

Правова дискримінація може бути подолана шляхом зміни законів. Звичаєву дискримінацію подолати складно, оскільки вона є нормою моралі окремої спільноти, і для її подолання необхідно змінити свідомість цієї спільноти.
Одними з найяскравіших виявів дискримінації є расизм і ксенофобія.

Расизм — сукупність антинаукових концепцій, що ґрунтуються на положенні про психічну й фізичну нерівноцінність людських рас, які поділяються на «вищі» (повноцінні) та «нижчі» (неповноцінні).

Расизм проповідує обмеження можливостей соціального розвитку окремих расових або етнічних груп, перекриває шлях до різних видів діяльності через расову приналежність. Теорія расизму базується на ідеї про поділ людей на вищі й нижчі раси, де перші є творцями цивілізації й покликані панувати над іншими, тоді як інші не здатні створювати й засвоювати високу культуру, тому й приречені бути в ролі експлуатованих.

Перші узагальнюючі праці з расизму з’явилися в середині XIX ст. У трактаті «Досвід про нерівність людських рас» один з найвідоміших теоретиків расизму Ж.-А. Гобіно оголосив «вищою» расою білявих блакитнооких арійців, яких він вважав творцями всіх високих цивілізацій, що збереглися в «найчистішому» вигляді серед аристократії німецьких народів. Ця теорія стала основою багатьох расистських концепцій.

Сучасний расизм у різних країнах має свої форми. Сьогодні расисти стверджують, що всі раси й культури мають жити окремо одна від одної, на власних «історичних територіях», що вони не повинні змішуватися, аби не втратити ідентичність і самобутність. Але наукового підтвердження існуванню різних рас не існує. Біологам вдалося розпізнати тільки одну расу — людську.

Причина расизму — не колір шкіри, а людське мислення, і тому зцілення від расових забобонів варто шукати у зміні хибних уявлень, що протягом багатьох століть були джерелом концепцій про переваги, чи навпаки, низьке становище різних груп людства.

Причиною расизму також є ксенофобія — нетерпимість чи неприязне ставлення до когось або чогось чужого, незнайомого та незвичного. Історично так складалося, що поява чужинців, як правило, не віщувала нічого доброго. Вони претендували на поля й пасовища, на дружин і майно. Чужинці несли собою загрозу сформованому способу життя. Тому кочові племена воювали з племенами, які траплялися на їхньому шляху. Нині людина, так само, як у минулому, відділяючи себе від чужих світів і людей, підтримує страх перед невідомим.

ВИДИ КСЕНОФОБІЇ

Расова та етнічна	Релігійна	Фобія щодо груп
щодо осіб іншої раси чи етнічної групи, наприклад, білий і чорний расизм, антисемітизм, сінофобія — фобія щодо китайців тощо	страх й упередження щодо прихильників різних релігійних конфесій, наприклад, ісламофобія, юдофобія, фобія перед неорелігіями	за соціальною, культурною, матеріальною та фізичною ознаками; мігрантофобія — упередження щодо біженців, вимушених переселенців; гандікапізм — фобія й упередження щодо індивідів з фізичними обмеженнями;ейджизм — упередження й дискримінація за віком людини; сексизм — упередження й дискримінація на основі статевої приналежності тощо

Кількість таких упереджень особливо збільшується в кризових соціальних ситуаціях, коли ксенофобія набуває масового характеру. Протидіяти расизму та ксенофобії можливо формуванням культури міжетнічних відносин; вихованням поваги до прав людини; толерантним ставлення до цінностей, традицій, мови, вірувань інших народів. Важливо долати непорозуміння шляхом спілкування та самоконтролю своєї поведінки.

Є кілька заходів для боротьби з дискримінацією та расизмом, що включають:

юридичні дії задля забезпечення дотримання права на недопущення дискримінації;

освітні програми, що підвищують обізнаність щодо механізмів упереджень і нетерпимості та сприяють розумінню різноманітності;

діяльність громадянського суспільства, що засуджує дискримінацію й упередженість, протидіє злочинам на ґрунті ненависті та мовної ворожнечі, надає допомогу жертвам дискримінації або сприяє змінам у законодавстві.

На міжнародному рівні боротьба з дискримінацією проводиться системно в рамках різних організацій. ООН прийняла Міжнародну конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яка зобов’язує держави, що її підписали, до ліквідації расової дискримінації. Інші конвенції ООН стосуються дискримінації конкретних груп — такі, як Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок або Конвенція про права інвалідів.

У ЄС існує кілька директив щодо боротьби з дискримінацією.
Так, Директива расової рівності забезпечує рівне ставлення до людей, незалежно від їх расового чи етнічного походження. Рамкова директива рівності зайнятості забороняє дискримінацію на робочому місці за ознаками інвалідності, сексуальної орієнтації, релігії або переконань, а також за віком. Рівність чоловіків і жінок передбачена у двох директивах, в одній — з питань праці та зайнятості, в інший — з питань доступу до товарів і послуг.

Боротьба з расизмом і нетерпимістю є одним з пріоритетів Ради Європи. На додаток до Європейської конвенції з прав людини та інших конвенцій, Рада створила конкретні інструменти для боротьби з расизмом, дискримінацією та нетерпимістю. У 1993 р. була створена Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості — незалежний орган із прав людини, щоб контролювати ситуацію щодо расизму, расової дискримінації, ксенофобії, антисемітизму та нетерпимості в кожній державі-члені.

Протидією дискримінації є толерантність — моральна якість, що виявляється в повазі інтересів, почуттів, звичок інших людей. Це терпиме ставлення до думок, що не збігаються з власними, позиціями, віруваннями, терпимість до критики, до поведінки інших. Вона передбачає захист й обґрунтування власної позиції. 1995 р. ЮНЕСКО зробила спробу сформулювати офіційне значення толерантності в «Декларації принципів толерантності». Серед іншого, у цьому вичерпному документі толерантність означає «повагу, прийняття та поцінування розмаїття світових культур, форм самовираження й способів виявлення людського єства... Толерантність є гармонія в різноманітності». Толерантність натомість передбачає прихильність, готовність до діалогу та співпраці. Для толерантності вирішальним є розуміння поглядів, звичок, почуттів, відмінних від власних. Толерантність є обов’язковим принципом будь-якого демократичного суспільства та соціальної держави, адже це взаємоповага через взаєморозуміння. Вона необхідна для мирного існування в усьому світі. Недарма основні релігії світу приділяють велику увагу толерантності.

Толерантність є необхідною умовою досягнення гармонії в суспільстві. Без неї неможливо досягти високих позитивних взаємовідносин на всіх рівнях особистого, соціального та політичного життя і всередині країни, і в системі міжнародних відносин.

Просуванню ідей соціальної рівності, вихованню позитивного ставлення до тих, хто «відрізняється», сприяє інклюзивний підхід.

Інклюзія — це політика і процес, що передбачає збільшення ступеня участі та отримання більших можливостей у соціальному житті й навчанні для всіх людей незалежно від фізіологічних чи психологічних особливостей. Інклюзія сприяє пошуку найкращих способів сприйняття людської різноманітності, вона вчить приймати відмінності з позитивної точки зору. Такий підхід виключає будь-яку дискримінацію, що забезпечує однакове ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для людей з особливими потребами.

Ексклюзія (виключення)

Сегрегація (відокремлення)

Інклюзія (включення)

Інтеграція (зближення і взаємозв’язок)

Інклюзія проголошує цінність людини незалежно від її здібностей і досягнень, враховує думки, почуття й потреби людини, визначає її спроможності та сприяє подоланню бар’єрів, що надає рівний доступ до залучення в життя суспільства. Інклюзія базується на певних цінностях, що спрямовані долати винятки і збільшувати участь. До них належить рівність, об’єктивність і справедливість. Рівність підкреслює, що не всі є однаковими, але всі є рівноцінними. Повага до багатоманітності стосується кожної особи й означає цінувати інших і добре ставитися до них.

3.Конфлікти та способи їх подолання.

Конфлікти виникають у всіх сферах людського життя, починаючи з родини, школи та професійної діяльності — до глобального рівня. У найзагальнішому значенні конфлікт — це зіткнення сторін, поглядів, сил. Здебільшого у процесі спілкування ми, навіть того не бажаючи, вступаємо в конфлікт або створюємо конфліктну ситуацію. Наприклад, друзі запрошують вас на прем’єру року в кінотеатр, проте батьки наполягають, аби ви зробили домашні завдання та прибрали у своїй кімнаті. Із цього прикладу зрозуміло, що в основі конфлікту лежить суперечність, яка усвідомлюється його сторонами і яка здається значущою: ви вже давно мріяли переглянути цей фільм, а для ваших батьків надзвичайно важливо, щоб ви гарно вчилися й у вашій кімнаті було чисто та затишно.

Об’єктивною основою конфлікту є конфліктна ситуація, що виникає через суперечності в інтересах і потребах сторін.

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ КОНФЛІКТІВ
соціально-політичні та економічні	соціально-демографічні, через розбіжності між людьми, зумовлені їхньою статтю, віком, належністю до етнічних груп	соціально-психологічні, через явища в соціальних групах: взаємини, лідерство, настрої, групова думка	індивідуально-психологічні, через індивідуальні особливості особистості: здібності, темперамент, характер, мотиви

Зрозуміло, що будь-який конфлікт пов’язаний з неприємними відчуттями для його учасників: він викликає незадоволення й погіршення психічного стану, відчуття ворожнечі, погіршення взаємодії та співпраці. Проте конфлікт виконує й певні позитивні функції. Він свідчить про наявність певної проблеми, і таким чином дозволяє людям дослідити її та знайти певні шляхи вирішення.

ТРИ ГРУПИ КОНФЛІКТІВ
конфлікт цілей	конфлікт пізнання	емоційний конфлікт
виражається в тому, що сторони по-різному бачать стан об’єкта в майбутньому, наприклад, у батьків виникають протилежні точки зору щодо організації дозвілля дитини: батько хоче, щоб син займався боксом, а мати — бальними танцями	виникає, коли сторони мають різні погляди, ідеї та думки щодо вирішуваної проблеми; виникає, наприклад, під час обговорень у робочих і творчих групах, коли кожен з учасників презентує своє бачення та пропонує власний варіант вирішення проблеми	з’являється, коли в основі міжособистісних стосунків лежать різні почуття та емоції людей, які викликають одне в одного роздратування або антипатію своєю поведінкою, наприклад, якщо хтось плямкає чи сьорбає під час обіду

Зважаючи на учасників конфлікту, можна вирізнити такі його рівні:

внутрішньоособистісний — конфлікт усередині особистості. Такий конфлікт виникає між інтересами або потребами особистості, наприклад, між бажанням піти в кіно та необхідністю виконувати домашнє завдання;

міжособистісний, тобто такий, що виникає між людьми через відмінність їхніх цілей або інтересів;

між особою та групою, коли особа займає позицію, відмінну від усієї групи;

міжгруповий, учасниками якого виступають соціальні групи. До цієї групи належать міжетнічні й міжконфесійні конфлікти.

ФАЗИ РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУ
Латентна фаза (прихована)	Демонстративна фаза	Агресивна фаза	Батальна фаза
Фаза зародження конфлікту; зовні майже не виявляється, але відчувається стриманість, уникання одне одного, ігнорування. У цій фазі буває достатньо однієї розмови, щоб конфлікт зійшов нанівець	Сторони усвідомлюють виникнення конфлікту, який переходить у відкриту фазу. Спостерігаються протиставлення інтересів, взаємні звинувачення, емоційні суперечки. Опоненти прагнуть уникнути конфлікту, сподіваючись на зміну позиції протилежної сторони, ще існує можливість припинити конфлікт	Бажання якомога сильніше дошкулити своєму суперникові, відбувається пошук сторонньої підтримки. На жаль, майже всі шляхи «мирного» розв’язання конфлікту вичерпано	Набуває форми відкритої війни, зростає конфронтація. Сторони забувають про головну причину конфлікту, їхньою основною метою є завдання завдати суперникові щонайбільшої шкоди. Остання фаза, після якої настає вирішення або вихід з конфлікту

У суспільстві, насамперед, мають вирішуватися політичні конфлікти, оскільки вони становлять загрозу стабільності економічного й соціального життя держави та її безпеки. Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил з метою реалізувати власні інтереси й цілі, пов’язані, насамперед, з боротьбою за владу, її перерозподілом, зміною політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства. У світі й досі використовують силове, навіть збройне розв’язання міждержавних проблем, про що свідчать локальні війни в різних регіонах.

Щоб вдало розв’язати політичний конфлікт, необхідно чітко визначити його межі, аби запобігти появі додаткових чинників. Учасники політичного конфлікту мають вийти за межі конфліктної ситуації, розглянути її з погляду, який об’єднує обидві сторони, — гуманізму, демократії, прав людини. Час розв’язання політичного конфлікту має вирішальне значення, нехтування ним може призвести до нестабільності і, насамкінець, до великих втрат, зокрема людських.

Деякі конфлікти, переходячи в агресивну чи батальну фазу, набувають особливої гостроти, до них залучається багато людей. Інколи здається, що виходу з нього немає. Але конфлікт не обов’язково мусить проходити всі стадії розвитку, він може бути вирішений на будь-якій з них. Що раніше буде докладено зусиль і вирішено питання, то менше негативних психологічних і соціальних наслідків зазнають безпосередні учасники конфлікту та їхнє оточення.

У конфліктній ситуації люди зазвичай обирають для себе одну з наступних моделей поведінки.

Співпраця — зорієнтована на виграш обох сторін конфлікту. Цей варіант можливий, якщо сторони здатні прийняти інтереси супротивника та шляхом переговорів знайти оптимальний шлях виходу з конфлікту.

До боротьби (суперництва) вдаються люди, які прагнуть за будь-яку ціну довести свою правоту. В особистих стосунках такий стиль може викликати лише відчуження, тому в цьому разі до нього краще не вдаватися.

Консенсус (згода) — це свідома участь усіх сторін конфлікту в його вирішенні, загальна думка без серйозних і принципових заперечень, до якої прийшли під час спільного обговорення. Прикладом консенсусу може бути такий: школярі беруть участь в облаштуванні класної кімнати і пропонують свої проекти. На класних зборах представлено три проекти. Враховуючи аргументовані доводи, колектив приймає оптимальний варіант, оскільки всі його члени зрозуміли, що цей варіант є кращим, і вони не мають заперечень проти нього. Можна сказати, що всі прийшли до консенсусу, погодившись діяти запропонованим методом.

Компроміс — це орієнтація на взаємні поступки чи перемир’я. Тут обом сторонам конфлікту доводиться робити поступки. Наприклад, ви з другом чи подругою хочете пограти у свою улюблену гру на комп’ютері, а він чи вона хочуть, щоб ви пограли в шахи, оскільки гра не дуже до вподоби. Ви приймаєте рішення й доходите згоди, що годину ви будете грати в шахи, а годину — у вашу комп’ютерну гру. Пристосування, або поступливість, означає згоду однієї сторони беззаперечно прийняти рішення іншої, що не завжди влаштовує першу, але й не занадто турбує.
Ухиляння — ситуація, коли одна зі сторін конфлікту взагалі ухиляється від розв’язання конфлікту, оскільки результат для неї не має важливого значення й вона не бажає витрачати на це зайві сили. Така стратегія не приводить до розв’язання проблеми, яка із часом може поглибитись.

Жодну із цих стратегій не можна назвати найкращою або найгіршою; використання кожної з них залежить від конкретних обставин та від особливостей сторін конфлікту. Та, у будь-якому разі, розв’язання конфлікту — це безперервний процес спілкування.

Щоб подолати конфліктну ситуацію, психологи радять:
1. Знайти коріння її зародження, визначити сфери, причини, рівень і стиль конфліктної взаємодії.
2. Проаналізувати власні почуття та емоції щодо конфлікту.
3. Зрозуміти глибинні інтереси кожного учасника конфлікту.
4. Обрати оптимальну модель поведінки.
5. Запропонувати ідеї щодо вирішення конфлікту, які задовільнять усі сторони.
6. Обрати правильне рішення та втілити його в життя.

У деяких випадках конфлікту можна уникнути, запобігти йому. В особистому спілкуванні цьому сприяє культура поведінки сторін: ввічливість, доброзичливість, тактовність, почуття міри, яке підказує, що можна сказати чи зробити, а що — ні; вміння розуміти настрій, внутрішній стан людини; гідність, повага до співрозмовника незалежно від статі, віку чи етнічного походження. Іноді недоречний жарт, необережне слово можуть завдати болю, а гучна розмова — зіпсувати настрій.

Конфлікт не завжди є відхиленням від нормального перебігу подій чи є шкідливим і деструктивним. Зазвичай конфлікт є необхідною формою оновлення певної системи, рушієм прогресу.

Сьогодні політологи та філософи знаходять й інші пояснення причин виникнення конфліктів. Серед них називають бідність і нерівність у добробуті серед населення різних країн; соціально-економічний і політичний лад держав, рівень їх культури та цивілізованості.

Переговори, як метод вирішення конфліктів, спрямовані на пошук прийнятних для всіх сторін рішень. Для ведення переговорів наявними мають бути такі умови: зацікавлені сторони, що залежать одна від одної, відсутність домінування однієї зі сторін, уміння співпрацювати та працювати в команді, реалістичний погляд на події. Переговори проходять декілька етапів. Це підготовка до початку переговорів, що включає аналіз проблем та інтересів; початок переговорів і вибір стилю й методу їх проведення, обговорення, пошук компромісного рішення, досягнення згоди, завершення переговорів. Більшість учасників конфлікту не знають, як вести переговори з установкою на співпрацю, і потребують навчання при виробленні й пошуку рішень або допомоги посередників-медіаторів.

Медіація — це процес, під час якого зустрічаються дві або більше сторін за присутності третьої нейтральної сторони — медіатора.

ТИПИ МЕДІАТОРІВ
Третейський суддя	Арбітр	Посередник	Помічник	Спостерігач
Володіє максимальними можливостями для вирішення проблеми, вивчає проблему всебічно, його рішення не оскаржують	Характеризується так само, але сторони конфлікту можуть не погодитися з його рішенням і звернутися до іншого	Володіє необхідними знаннями й забезпечує конструктивне вирішення конфлікту, але відіграє нейтральну роль, й остаточне рішення належить опонентам	Організовує зустрічі, але не бере участі в обговоренні проблем	Тільки присутній у зоні конфлікту і своєю присутністю пом’якшує його протікання

Медіація є ефективним способом розв’язання конфліктів, тому що:

надає можливість висловитись і бути почутим: часто це дуже важливо, не стільки для прийняття рішень, скільки для можливості пояснити свою точку зору;

процес медіації вчить висловлювати свої думки, почуття, слухати й поважати інших, запитувати, уточнювати, усвідомлювати свої вчинки, що сприяє особистісному розвитку;

вирішення конфліктів за допомогою процедури медіації займає значно менше часу, ніж індивідуальні бесіди з учасниками конфлікту;

медіація забезпечує більш тривалі результати, ніж індивідуальна консультація чи інші методи розв’язання конфліктів.

Отже, медіація як спосіб вирішення конфліктів є ефективною та має низку переваг. За медіації учасники конфлікту самі знаходять рішення, що сприяє досягненню взаємної згоди у вирішенні суперечки. Медіація дає змогу розглянути конфлікт із різних сторін, використати його як своєрідний інструмент навчання й основу для покращення взаємостосунків між сторонами.

Цікаві відео до лекції

• Тест для самоперевірки